“Ми йшли й підбирали полеглих у бою”
Артем ЗАВНЕУСОВ,
Володимир ПЕНЕЖКО – фото.
Балашівка – невеличке село майже у 35 кілометрах від райцентру. Людей тут небагато – трохи більше сотні. Де живе учасниця Великої Вітчизняної війни Ганна Степанівна Старушко, підкаже перший-ліпший місцевий.
За старим дерев’яним парканом – подвір’я маленької хатки, геть усе заросле високою, до колін, травою. На підвіконні – грамота власниці будинку від керівників району за високі трудові заслуги та значний внесок у розвиток краю.
Зустрічає нас Світлана Пилипюк, соцпрацівник. Сама з Ланкового, приїздить, щоб доглядати Ганну Степанівну. Ось і зараз – підтримує стареньку, коли та виходить до нас на ганок. У руках учасниці Великої Вітчизняної – загорнуті в целофан медалі та нагородні книжечки. Тут – і пам’ятні нагороди від двох президентів (Кучми, Ющенка) до певних ювілейних дат, і медаль ветерана праці, вітальні листівки від депутатів облради...
Однак перше, на що звертаєш увагу, – посмішка цієї жінки. Ще навіть не дізнавшись, хто ми, вона всміхається – щиро і тепло. Видно, що радіє гостям. Як виявилося, їх у Ганни Степанівни майже не буває. Хоча до уваги преси звикла: вмить розправляє плечі, трохи нахиляє голову, чітко виконує інструкції нашого фотокора, коли той робить знімок для газети.
Сюди, в Балашівку, наша героїня переїхала... з Чернігівщини, з села Ковчин Куліковського району, де вона народилася в 1928 році. Коли війна докотилася в ті краї, маленькій Ганні було лише 13 років. Згадує, а голос аж тремтить: “Батько на фронті загинув. А ми тут, як німці прийшли, жили гірше за скотину. Вони нас за людей не вважали. Приміром, береш тарілку з кашею, а там... – черви”.
Радянські війська пішли широким контрнаступом у 1943 році. Після боїв Ганна Степанівна разом з іншими підлітками допомагала збирати полеглих воїнів у вантажівки. “Ми йшли і підбирали мертвих. А за нами військові медики шукали ще живих поранених. Страшно було, та ми мали це робити. Як же я побила свої ноги об борти вантажівок! Навіть після війни шрами залишилися, а зараз вік бере своє – відчуваю їх, коли ходжу”.
Після Перемоги де тільки не згодилися роботящі руки Ганни Старушко. Була в колгоспі дояркою, конюхом, навіть кухаркою у тракторній бригаді. Згадує: всі працювали, життя вирувало, все здавалося таким яскравим. Люди будували хати, створювали сім’ї.
У неї самої було три сини. Проте доля забрала від матері середнього: він розбився на мотоциклі. Молодший брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, був водієм. Через отриману дозу опромінення багато хворів, його паралізувало. Довго лікувався у Запоріжжі, проте це не дало результатів. Старший син Митя живе в Чернігівці, проте навідатись до матері не може – у самого проблеми зі здоров’ям, “ноги не ходять”.
Окрім Світлани та деяких сусідів, і поговорити ні з ким. Є дві кішки, та хіба з ними поведеш розмови? До того ж, якби не допомога соцпрацівника, взагалі не знала б, що робити. У хаті ремонт зробити чи полагодити паркан, дерево спиляти – все треба було б людей просити. “Та хіба ж хто допоможе, – зітхає старенька. – Усюди треба гроші. А їх на їжу й ліки ледь вистачає. Як пішла на пенсію, не бачила добра, і тепер таке ж”.
Попри таке завершення розмови, прощається все з тією ж відкритою посмішкою, з якою й зустріла нас спочатку. Сказала, що чекатиме на публікацію цієї статті. Дуже хочеться Ганні Степанівні побачити, чи гарний вийшов знімок.