Із сімейного альбому


Життя –  змістовніше за роман. Кохання – довше за життя...


Ольга ЧЕПІЖКО,
с. Крижчене.

Відома письменниця Ж. Санд колись написала: «Наше життя частіше схоже на роман, ніж наші романи на життя”. Щоразу на думку спадають ці слова, коли згадую історію життя моєї прабабусі Ольги Архипівни Фот. Життєвий шлях цієї незвичайної жінки був ніби одна із голлівудських мелодрам. На її долю випало все: любов і смуток, війна і мир, розлучення і зустрічі...


Народилася Оля у 1918 році, в селі Семенівка (нині частина с.Новоказанкувате) Чернігівського району. Її батьки були звичайними селянами-трудівниками. В родині, крім неї, підростало ще троє діток. Коли Ользі виповнилося 16 років, вона зустріла й покохала хлопця Андрія із Владівки. Парубок приїхав працювати на місцеву МТС. Згодом Ольга та Андрій побралися, а через деякий час у молодят одне за одним народилося трійко діток – Віктор, Людмила та Роза. Молоде подружжя працювало та виховувало дітей. Ніщо не віщувало біди. Та грянула війна.


Андрія направили на військовий завод в м. Солікамськ. Ольга залишилася з малими чекати чоловіка вдома. Коли німецькі війська вдерлися й окупували територію Чернігівського району, моїй прабабусі виповнилося лише 22 роки. Разом із дітьми та рідними вирушила молода жінка в евакуацію. Але ворожі війська обстріляли потяг, де їхала й вона. Людей відправили на  примусові роботи до Німеччини.


 Дорога була важкою. У вагонах – брудно й холодно. Пасажирів практично не годували. Згодом людей привезли до німецького міста Варенмюрец. Під час розподілу робочої сили, Ольга потрапила до заможного фермера Герберта. Вона працювала у нього економкою, виконувала всю хатню роботу: прала, прибирала, готувала їжу. Дітей у жінки одразу відібрали й відправили до дитячого притулку. Матуся бачила їх лише у вихідні.


Без материнського нагляду, одного разу, трапилася біда: найменша донечка Роза, якій виповнилося лише 3 рочки, дуже отруїлася хімічною речовиною й потрапила до лікарні. Німецькі лікарі ледве виходили дитину, але не гарантували їй у подальшому здорового життя. Лікар, який робив операцію, довго вмовляв Ольгу залишити дівчинку в його родині, але жінка відмовилася. Що ж вона скаже чоловіку й рідним, коли повернеться на Батьківщину? Як буде дивитися у вічі коханому Андрієві? Ці нелегкі запитання ятрили душу, не дозволяючи їй покинути свою кровинку. Попри всі біди, Ольга продовжувала жити і працювати. У хвилини відпочинку, які іноді траплялися, вона линула у спогадах до чоловіка та рідних, мріяла швидше повернутися додому.


Наприкінці війни війська союзників почали бомбардувати німецькі міста. Під час одного з таких нальотів вбили фермера, у якого працювала Ольга. Жінці, як і решті “остарбайтерів”, пропонували виїхати до США, але вона знову відмовилася. Через це довелося пережити ще немало труднощів, але як же співала та раділа її душа, коли, нарешті, потяг повіз її з дітьми назад, на Україну!


Дочекавшись Перемоги, радянські люди вірили, що попереду нове щасливе, мирне життя. Не так склалося, як гадалося. Після повернення Ольгу разом із дітьми, в числі інших людей, що перебували у Німеччині на примусових роботах, відправили у заслання до російського містечка Новосибірськ. Прабабуся ще не оговталася від німецького полону, а тепер, от, отримала “статус” ворога народу. ..
...Довгоочікувана зустріч із чоловіком Андрієм відбулася лише наприкінці 1947 року. До цього часу Андрій перебував у госпіталі. Лише після смерті Й.В. Сталіна сім’ю реабілітували. І ось родина моєї прабабусі отримала змогу повернутися додому, у село Новоказанкувате, бо будинок у Владівці зруйнували фашистські окупанти. Складні житлові умови (сім’я жила у бараці) й чоловікові поранення не завадили радіти життю. Згодом Андрій, як справжній господар, збудував великий будинок, і родина оселилася в ньому.


Все життя чоловік кохав свою дружину і називав її пестливими іменами. Життя плинуло, робота, діти виросли, створили свої сім’ї, а Ольга й Андрій продовжували кохати одне одного.


На жаль, моя прабабуся прожила лише 47 років: далися взнаки поневіряння й тяжка праця. Через рік після смерті коханої, не витримавши болю втрати, помер і дідусь Андрій. Але не згасло їхнє кохання! Воно – у дітях, онуках – буде жити в нашій пам’яті. Адже справжнє кохання не помирає ніколи, воно вічне...

Votes: 22
Яндекс.Метрика